Ім'я Василя Стефаника вимовляється з особливою любов'ю. Він увійшов в історію не лише української, а й світової літератури як автор правдивих соціально-психологічних новел з життя галицького селянства під владою Австро-Угорської монархії, а згодом шляхетської Польщі.
Уся творчість Василя Стефаника і є оте мужнє слово на захист і во славу свого народу.
Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 року в селі Русові на Прикарпатті (Снятівський повіт на Станіславщині, тепер Івано-Франківська область), в родині заможного селянина. Батько його, засліплений жадобою до збагачення, жорстоко визискував наймитів і навіть членів родини. Дитинство Василя минуло серед бідняцької дітвори, з якою він пас худобу.
В сім років батько записав Василька до сільської школи. Влітку хлопець допомагав у роботі дорослим, а коли кінчалися польові роботи, ходив до сільської школи. У 1883 році вступив до Коломийської гімназії. І в школі, і в гімназії Стефаник відчув соціальну нерівність.
Виключений 1890 року з Коломийської гімназії Стефаник, слідом за Лесем Мартовичем, переходить до Дрогобицької гімназії. Там він продовжує брати участь у таємному гуртку і в агітаційній роботі на селі. Серед гімназистів ходили цілі легенди про І. Франка. Стефаник спеціально пішов до Нагуєвич, де жив тоді Каменяр, щоб познайомитись з ним. Відтоді почалася щира дружба двох письменників.
Закінчивши гімназію і виконуючи волю батька, восени 1892 року Василь вступив на медичний факультет Краківського університету.З осені 1897 року в буковинській і галицькій періодиці починають з’являтися його новели. На початку 1899 року в Чернівцях вийшла збірка новел «Синя книжечка», яка одразу привернула до себе увагу. Польський вчений Морачевський перекладає новели на польську, а Ольга Кобилянська – на німецьку мови. 1900 року у Львові з’являється друга збірка – «Камінний хрест», а 1901 року – збірка «Дорога».
1 січня 1900 року померла мати Стефаника. Письменник тяжко переживав втрату найдорожчої людини і сам занедужав. Коли трохи покращало, він пише новели «Палій» і «Кленові листки». Та величезне напруження знову привело до загострення хвороби. Через хворобу, а в основному через те, що медицина не подобалась Стефаникові, він наприкінці 1900 року залишає університет і зовсім виїздить із Кракова.
У вересні 1903 року Стефаник у складі делегації Галичини поїхав у Київ, а звідти в Полтаву на відкриття пам’ятника І. Котляревському. Тут він зустрівся з Лесею Українкою , М. Коцюбинським, М. Старицьким, М. Лисенком, В. Самійленком та іншими діячами культури.
В січні 1904 року він одружився з давньою приятелькою Ольгою Гаморак і оселився в тестя в с. Стецеві (неподалік від Русова), взявши на себе всі господарські турботи.
Від 1908 до 1918 року, аж до розпаду Австро-Угорщини, Стефаник був послом до австрійського парламенту від радикальної партії. Незважаючи на ораторський хист, рідко виступав у парламенті із промовами, одначе дуже пильно виконував свої обов’язки посла на Покутті.
1914 року помирає Стефаникова дружина, і він залишається вдівцем із трьома малолітніми дітьми – Семеном, Кирилом та Юрієм, яких йому помагає виховувати сестра дружини, Олена Плешкан.
Починається Перша світова війна, залишаючи глибокий слід у житті і творчості письменника. Під час першої окупації Галичини військами царської Росії Стефаник залишався у Русові і переховувався у місцевих селян та у близького приятеля – Марка Черемшини. Перед другою окупацією утік з австрійською армією і в 1916 році добрався до Відня, де зупинився у друзів – Левка Бачинського та Ярослава Веселовського.
А в січні 1930 року трапилося лихо – частковий параліч надовго прикував письменника до ліжка.7 грудня 1936 року із його кімнати вийшов ісповідник – отець Михайло Дольний і промовив лише одне слово: «Уже»…
Василя Стефаника – блискучого письменника європейської слави, новеліста, патріота, українця і людини не стало…
Творчість Василя Стефаника – оригінальне явище світового рівня, ім’я його поправу стоїть поряд з іменами найвизначніших літературних авторитетів.Його творчість не раз порівнювали, зіставляли з творчістю Тараса Шевченко. І. Труш в 1909 році для німецькомовного журналу «Ukrainische Rudshau» лише статтю, де каже, що такі українські письменники як Тарас Шевченко, Іван Франко і Василь Стефаник найкраще відображають характер українського народу.
Стефаник, як і кожний великий письменник, має індивідуальне творче обличчя, свій властивий лише йому стиль письма. Він створив короткі психологічні новели, які не обтяжені описом побуту, зовнішніх умов.
Василь Стефаник – один з найвидатніших українських прозаїків. У своїх глибоко ліричних, повних драматизму творах він змальовує тяжке життя селянства Західної України, стихійний протест трудівників землі проти нелюдських умов існування.
Новели про життя західноукраїнських селян кінця ХЦІХ-ХХ ст.. Подвигу гідні їх велика правдивість, народність і мистецька досконалість.
До видання увійшли кращі твори з доробку видатного українського письменника В. Стефаника – короткі психологічні новели, сповнені драматизму і правдивості.
Добір поданих текстів обумовлений шкільною програмою з української літератури.
У глибоко лірних, сповнених драматизму оповіданнях письменник змалював тяжку долю селян Західної України на рубежі ХІХ-ХХ ст.. Твори вражають своїм лаконізмом, глибиною почуттів, виразністю мови.
З винятковою художньою силою майстер української новели викриває соціальну дійсність прикарпатського села. Твори вражають жахливою картиною минулого
Видання представляє «Покуцтську трійцю»:Василя стефаника, Леся Мартовича, Марка Черемшину у їх багатогранному вимірі через художнє слово, слово критика і літературознавця.
Його називали Володарем дум селянських, Мужицьким Бетховеном, а він вважав себе Великим страдником.Над ним висіло прокляття за сподіяний предками злочин – знав, що має спокутувати його. Від того все навколо було чорним, як мужицьке поле.Постійно мучив його неспокій. Ніде не знаходив пристановища.Вчився на лікаря, але не став ним. Був послом до віденського парламенту, але нічого суттєвого зробити не зміг.Жив у боргах. Соромився своєї бідності.Боліли йому людські страждання. Натягував від того струни душі своєї і виливав свій біль на папері.Постійно сумнівався, чи його письмо буде зрозумілим.
Франко вважав його своїм наслідником у літературі, критикував тих, хто хотів спримітизувати написане ним.
Таким постає Василь Стефаник в есе-біографії Романа Горака «Кров на чорній ріллі».
Василь Стефаник (1871 - 1936) – видатний український письменник, великий майстер стислої соціально-психологічної новели.
У книжці популярно розповідається про життя письменника, його ідейно-творчі шукання, аналізуються особливості стилю і самобутність новеліста, простежується місце письменника в історії літератури.
У селі Русові Івано-Франківської області, де народився відомий український письменник, автор психологічних новел про життя західноукраїнських селян кінця XIX - початку XX століття Василь Стефаник, відкрито літературно-меморіальний музей, експонати якого розповідають про життя і творчість видатного новеліста, про вшанування пам’яті письменника.
Автор розглядає твори класика української літератури Василя Стефаника (1871 - 1936), аналізує новели збірок «Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово», «Земля», в яких відтворене життя західноукраїнського селянства на зламі двох століть: за часу першої світової війни та панування Польщі.
Багато уваги надається характеристиці творчої манери, стилю письменника.
Немає коментарів:
Дописати коментар