Перегінськ: історія та сьогодення


А понад річкою тою село українське,
Село Перегінське  лежить,
Вкраїни частина, що так мені мила,
І чистого неба блакить.
                                                                           Б. Депутат

      Біля підніжжя зелених Карпат, пригорнувшись до швидкоплинної найчистішої в Європі річки Лімниці, розкинулось мальовниче селище Перегінське. Воно належить до найдавніших поселень України. Перша  письмова згадка про селище зустрічається в грамоті Галицько-Волинського князя Льва Даниловича 1292 року, в якій іде мова про належність Перегінського церкві.
      В першій половині ХІІІ ст. монголо-татарські завойовники вторглися в Галицько-Волинську землю, Угорщину і Чехію. Гірськими шляхами кочівники гнали полонених на Закарпаття, зупиняючись на переправах  через бурхливу річку Лімницю. Вважається, що від слова «переганяти» і пішла назва села Перегінське.
      За іншою версією походження назви пов'язане з частою зміною русла річки Лімниця, що примушувало людей переходити, переселятись на нові землі. Ріка «переганяла» жителів з одного місця на інше.
      Отже, вважається, першою назвою села було «Перегін», хоч дехто стверджує, що колись воно було «Перень-Гінпуль», а пізніше «Перегінпульсько».
     Існує в народі передання про перших поселенців Перегінського. Переганяючи полонених через гори, татари зупинились на відпочинок. Всі були зачаровані річкою і долиною, що розкинулась біля підніжжя гори. Серед полонених були два брати – Кирило і Матвій Патрії, які змовились тіккати від татар. Їм це вдалося. Брати вирубали ліс, побудували хату і залишилися тут жити.  Цей будинок простояв до 1953 року. Нащадки Патріїв проживали в Перегінську і залишили по собі слід в історії селища. У своїй повісті «Петрії і Довбущуки» Іван Якович Франко наводить багато цікавих фактів з життя родини Патріїв. Він пише, що Кирило Патрій знав Довбущуків, нащадків Олекси Довбуша. Жили вони не в дуже дружніх стосунках. Довбущуки вважали, що Патрії присвоїли собі скарби Довбуша і завдяки цьому розбагатіли. Та Кирило Патрій намагався заволодіти грошима Довбуша, але не для збагачення, а для народних цілей. Іван Франко у своїй повісті пише:»Його уява розкрила йому перед душею картини будучності. Він бачив, як за Довбушеві скарби зносяться по цілім краю народні школи і тисячі убогих сільських дітей отримують освіту, підносяться земле обробіток і промисел, підноситься і облагороднюється працюючий клас, виробляється руська інтелігенція, а ці велетенські діла ростуть і дозрівають під проводом його щасливих нащадків Патріїв»
     Річку назвали Радова, бо були раді втечі з полону. Ці події відбувалися приблизно 1240 року.
     Зручне географічне розташування Перегінського і шляхи, що проходили із східних Галицьких земель в Угорщину, сприяли розвитку торгівлі сіллю, худобою, виробами із шкіри, деревини і металу.
      Населення – понад 12 тисяч чоловік. Сільській Раді підпорядковане село Закерничне.
     В Перегінську є:
  • 3 греко-католицькі  церкви;
  • Дві загальноосвітні школи, школа-інтернат, школа мистецтв;
  • Перегінська райлікарня №2, поліклініка, аптеки;
  • Народний дім;
  • Бібліотеки: міська для дорослих та дитяча; 
  • Музей
  • Відділення зв'язку;
  • Ощадбанк, ПриватБанк, «Аваль»-банк;
  • ПП «Ганц» та інші приватні підприємства.

ЛЕГЕНДИ ПРО ПЕРЕГІНСЬК

Як татари полонених переганяли
     Історія Перегінська сягає давнини, тому свдками його виникнення можуть слугувати лише гори, величні  вартові селища та річка Лімниця, яка немов синя стрічка вплетена в косу молодої дівчини, тече і своїми бистрими потоками нагадує нам про швидкоплинність життя.
     Оповитий легендами рідний край. Як розповідають старі люди, що коли монголо-татарські завойовники вторглися на Галицько-Волинську землю, вони гірськими шляхами гнали полонених на Закарпаття, зупиняючись на переправах через бурхливу річку Лімницю. Вважається, що від слова «переганяти» і пішла назва села Перегінськ.
      А ще колись  річка Лімниця часто змінювала своє русло. Вона ніби переганяла жителів з одного місця на інше. Отож, і село, із частою зміною місця розселення, дістало назву Перегінськ.
      За іншими переказами село називають Перегінсько, тому, що та ж Лімниця текла через теперішній центр села, ніби перегинаючи своє русло і тому була така назва.
      Існує в народі передання про перших поселенці Перегінська. Переганяючи полонених через гори, татари зупинились на відпочинок. Всі були зачаровані річкою і долиною, що розтягнулась на відпочинок. Всі були зачаровані річкою і долиною, що розтягнулась біля підніжжя гори. Серед полонених були два брати Кирило і Матвій Патрії, які змовились тікати від татар. Їм це вдалося. Брати вирубали ліс, побудували хату і залишилися тут жити. Поселення назвали Радова, бо були раді втечі з полону.

Радова
     Шовкові трави, чисті води та медові квіти моєї України завжди будили заздрість у споконвічних її ворогів татарів та монголів.
     Чорними хмарами налітали дикі орди на благословенну нашу землю. Витоптували золоті пшениці, випалювали села, вирізали міста. Та найбільшим горем було те, що нелюди (жовто шкірі недоростки) забирали в полон українських дівчат-красунь та вродливих та могутніх юнаків.
     Як хлопці так і дівчата для татарів було найціннішою здобиччю. Бо пригнавши їх у Туреччину, продавали українців (на невольницькому ринку) за дуже великі гроші.
     Хлопців - на тяжку працю, дівчат - в гарем до султана.
     Один з таких походів 13-го століття почався для татар досить вдало. Здобули в жорстоких боях майже мертві міста і села одне за одним.
      Посувались все далі і далі на Захід. А за собою вели тисячі невільників. В думках вже рахували гроші за продаж ясиру (невольників).
       Та жадоба засліпила їм очі. Зайшли надто далеко на захід. Міст на дорозі вже не було. Тільки ліси, переліски та полянки. Кочівники почали голодувати. А тут їжа потрібна, ще й невольникам. Бо за них кожен монгол буде мати гроші.
     І знову ідуть та йдуть. Навкруги  ліси. Дійшли до цього місця, де тепер наше село. Дивляться - широка долина. Під горою річка. А далі - високі гори.
     Вирішили на цій долині переночувати. Голодних невільних зв'язали і залишили. А самі неподалік розпалили вогонь. Тільки з чого готувати вечерю?
      А голод вже кілька днів пече. Вирішили татари зарізати коня. Жаль коня. Бо кінь для татарина - дорожчий за батька і матір. Тоді ж чим годувати полонених? Не кіньми ж! І вирішили завойовники рятуватися самі.
      Ніч. Погасли багаття. Безшумно знімають татари і вертаються додому. А натомлені полонені сплять. Сплять довго, бо змучені. Вже й сонце піднялося. Освітило долину, заспівали птахи. Збудились перегнані невільники. Де ж татари?
      Тишина! Лише ріка шумить. Довго ждали. А вороги так і не повернулися. Зраділи невільники. І назвали ріку Радовою  від великої радості. А ту місцевість, де оселились перегнані з багатьох міст і сіл полонені назвали Перегінськом.
      І понині красується у підніжжі Карпат велике й багате красиве моє селище з 12-ма тисячами   населення.     

Легенда про походження  річки  Радова
      Ще у сиву давнину, за часів татарських набігів у підніжжі Карпатських гір жив вельможний господар. Хоч і був багатий, та це не радувало його – вороги вбили дружину та двох соколів-синів. І відтоді світ для них померк. Але розрадою була йому  донечка-красуня Радова, якій, якби мав таку силу, то й неба прихилив би.
      …Раз осінньої пори задрижали гори – знову на наш край напали татари. Попереду їхав молодий татарин Діл, а поруч військом правив його батько Скит. А Радова в той час по лісі гуляла і сама незчулась, як опинилася між татарами.
       Як побачив красуню Діл, її сині глибокі очі, які і вночі сяяли, мов зорі, то, хоч і бул Радова чужого роду, закохався у дівчину до нестями. Закохалась у молодого татарина і Радова, забувши про все на світі. Тривожився батько, чи не трапилось щось лихе з дочкою, чи не заблудилась або ж чи не натрапила на звірину, бо дівчина того дня  не повернулась додому. А вранці до батька дійшла чутка, що його дочка проміняла свій рід на вражого сина. Зрада дочки вогнем пекла в серці. Розлючений батько кинувся доганяти , щоб на власні очі переконатися, чип раду кажуть люди. Від того, що побачив, заплакали очі, і прокляв батько дочку і татарина.
       Діл став високою горою, а Радова –рікою. Став коло Діла й Скит, а військо перетворилося на ліс.
      Кожного року навесні, як світ оживає,  розмовляє вголос Радова з Ділом, їх мова нагадує шум ріки, а ліс відповідає шелестом дубів. І нікому не під силу роз»єднати двох закоханих.

Про історію селища більше можна дізнатися із книги Депутата Богдана Івановича «Перегінське.  Історичні нариси та новели»

Немає коментарів:

Дописати коментар